Майбутнє Чернігова: чи можливе залучення інвестицій та приваблення підприємств, населення і туристів до Чернігова та Чернігівського регіону?

Чернігів, 19 листопада 2009 року

19 листопада 2009 року в Чернігові відбувся семінар «Майбутнє Чернігова: чи можливе залучення інвестицій та приваблення підприємств, населення і туристів до Чернігова та Чернігівського регіону?». Учасники семінару – працівники органів державної влади та місцевого самоврядування, громадських організацій, науковці і освітяни – обговорювали сучасний стан міста, його історію та перспективи розвитку, аналізували активи і пасиви міста і регіону, можливості створення і шляхи просування його позитивного іміджу, пропонували, як залучати нові інвестицій, приваблювати нових мешканців та розвивати малий та середній бізнес у місті та регіоні, зокрема, в галузі туризму та туристичного обслуговування.

Вже понад 13 століть Чернігів виконує важливі державотворчі функції. Перші письмові згадки про нього відомі з 9 століття, коли він постає як важливий політичний, економічний і культурний центр сіверської землі. На початку 11 століття місто стало столицею величезного і могутнього князівства, землі якого сягали Оки і Дону на півночі та сході та Азовського моря на півдні. У період свого найбільшого розквіту Чернігів був одним з найбільших міст у Європі. У місті розвивалося мистецтво і різноманітні ремесла, літописання, згодом виник власний – чернігівський архітектурний стиль. У цей час були споруджені прекрасні будівлі храмів, деякі з яких збереглися і до наших днів. Так тривало до 1239 року, коли Чернігів захопив золотоординський хан Менгу. Оскільки населення міста чинило відчайдушний опір завойовникам, його було розграбовано і спустошено. Протягом наступних століть місто було важливим центром різних державних утворень – Великого князівства литовського і руського, Королівства польського, Царства московського. За часів Гетьманщини Чернігів був центром козацького полку, а за Російської імперії – центром Малоросійської, а потім Чернігівської губернії, згодом став обласним центром Радянської, а нині незалежної України.

Проте, ані козацьке відродження, ані розвиток промисловості кінця 19 – початку 20 століття, ані радянська індустріалізація не повернули Чернігову втраченої потуги та колишніх багатства і слави.

Нині населення міста становить близько 300 тисяч чоловік, третина з яких працюють у промисловості. Основними галузями промисловості у Чернігові є легка, хімічна і харчова, активно розвивається індустрія збирання автомобілів та мікроавтобусів. Після руйнування радянської планової системи більшості великих підприємств міста не удається вийти з глибокої кризи, водночас стабільно розвиваються невеликі приватні підприємства, що спеціалізуються на переробці сільськогосподарської продукції. Значна частина городян заробляє на життя дрібною торгівлею. Загалом, основні показники економічного і соціального розвитку міста збігаються із середніми по Україні. Учасники семінару зазначали, що на економічну ситуацію в Чернігові істотно впливає близькість до столиці. З одного боку, Київ відбирає активне працездатне населення з Чернігова, що призводить до гальмування розвитку бізнесу в регіоні, а також відчутних бюджетних втрат. З іншого боку, можливість для чернігівців знайти краще оплачувану роботу у столиці зменшує соціальну напругу і збільшує споживчий ринок міста.

Учасники дискусії погодилися, що одним із пріоритетних напрямів розвитку міста є і має залишатися розвиток туризму, адже Чернігів багатий визначними пам'ятками. У місті збереглася чверть всіх архітектурних пам'ятників України домонгольського періоду. І сьогодні, як і в минулому, його храми і монастирі приваблюють паломників з усієї України. У музеях міста зберігаються багаті колекції українських старожитностей і народного живопису. У місті і регіоні на тлі багатих природних рекреаційних ресурсів поступово розвиваються активний і зелений туризм. Проте, як відзначили учасники семінару, подальший розвиток туристичного ринку в Чернігові нагально потребує поліпшення інфраструктури та розвитку сучасної індустрії «приймання і пригощання».

У 2007 році Чернігівська міська рада затвердила Стратегію розвитку міста на 2007 – 2015 роки. Відповідно до цього документу пріоритетними напрямами визначено ефективну роботу всіх галузей економіки; забезпечення населення якісними транспортними та житлово-комунальними послугами; задоволення потреб населення у послугах соціальної сфери та забезпечення правопорядку; поліпшення стану навколишнього середовища та запобігання його забрудненню в процесі соціально-економічного розвитку міста; розвиток територіальної громади та системи управління містом. Учасники семінару сподіваються, що ця програма сприятиме створенню комфортних умов для жителів міста шляхом успішного розвитку підприємництва, туризму, ефективної системи екобезпеки і збереження історичної спадщини, що дозволить Чернігову стати екологічно чистим містом, визначним туристичним центром не лише України, а й всієї Східної Європи з активно працюючою економікою та високим рівнем життя.

Сучасний розвиток міст України: Одеса

Одеса, 20 вересня 2009 року

20 вересня 2009 року в Одесі відбувся семінар «Сучасний розвиток міст України: Одеса». Його учасники обговорювали стан збереження культурної спадщини і відновлення пам’яток архітектури в Одесі після Другої світової війни і те, як цей досвід має бути врахований сучасними архітекторами та міськими службами.

Експерти звертали увагу на парадоксальну подібність ситуації, що склалася у місті у повоєнні роки і нещодавно, після розпаду Радянського Союзу. Передусім вони відзначили занепад комунального господарства, руйнацію інфраструктури, спотворення і руйнування будівель, що мають велику історико-культурну цінність. На думку експертів саме повоєнний досвід відбудови Одеси є надзвичайно цінним і має бути врахованим у сучасному українському містобудуванні.

У 40 – 50-і роки 20 століття в Одесі було відновлено багато будівель, промислових і інфраструктурних об’єктів, зруйнованих під час війни і окупації. Незважаючи на загальне зубожіння, якість проведених робіт була такою, що більшість реставрованих і побудованих тоді споруд ще й нині мають задовільний технічний стан та естетичний вигляд. Адже їх проектування здійснювали досвідчені архітектори, що мали не лише якісну фахову освіту, але й були добре обізнані в галузі історії архітектури. Крім того відомо, що роботи провадилися кваліфікованими будівельниками – мулярами, штукатурами, покрівельниками тощо, а не просто монтажниками, як це відбувається нині. До того ж, як архітектори, так і прості будівельники, не лише дотримувалися трудової дисципліни і несли особисту відповідальність за неякісно виконану роботу. Оскільки у повоєнний час державна містобудівна політика була спрямована передусім на відтворення класичних архітектурних форм, місцеві зодчі, виховані у гармонійному середовищі старої Одеси, проектували нові споруди таким чином, щоб вони органічно вписувалися до її історичного і природного ландшафту.

Економічний і політичний занепад Радянського Союзу з його подальшою руйнацією порушили економічні і соціальні зв’язки у суспільстві, що видимо позначилося і на подальшому розвитку міста. Занедбані адміністративні будівлі та корпуси промислових підприємств, спотворені хаотичними ремонтами фасади житлових будинків почали домінувати у міському середовищі від початку 90-х років минулого століття. І лише пожвавлення української економіки в останні кілька років призупинило повільне руйнування архітектурної спадщини старої Одеси. Останніми роками в центрі міста досить широко проводяться реставраційні роботи та відтворюються зруйновані за радянських часів культові споруди. Однак завдання зберегти архітектурно-культурну спадщину часто не збігається із прагненням отримати максимальний прибуток. Саме тому сучасні власники будівель нерідко воліють дочекатися їх повної руйнації, а часом і пришвидшують її, щоб мати змогу натомість побудувати житлові чи офісні багатоповерхівки.

Як і більшість українських міст, Одеса і досі не має генерального плану свого розвитку. А отже головним завданням, що стоїть перед місцевими архітекторами, а також науковцями і громадськістю, є не допустити руйнування культурно-архітектурного феномену «Старої Одеси».

У полоні історичної інерції – сучасні проблеми українсько-російських стосунків

Київ, 23 липня 2009 року

23 липня 2009 року у Києві відбувся міжнародний науковий семінар «У полоні історичної інерції – сучасні проблеми українсько-російських стосунків». Учасники семінару – українські та російські вчені, обговорювали особливості розвитку українського і російського суспільства, аналізували спільні і відмінні риси соціальних процесів у двох країнах.

Під час обговорення учасники семінару дійшли згоди, що проблема неповаги до закону є спільною для обох суспільств цих найбільших пострадянських держав. Відомо, що для розвинених західних демократій ставлення до закону як до договору між членами суспільства, виконання умов якого є обов’язковим для всіх його сторін, є нормою повсякденного життя. Водночас у пострадянських країнах закон навпаки сприймається передусім як засіб управління, а подекуди і маніпулювання суспільством. Для можновладців обох країн закон – це, передусім, правила, вигадані ними для народу. Самих же можновладців вони начебто і не стосуються. У свою чергу для населення закон – це щось таке, малозрозуміле, нав’язане згори, не дуже шановане керівниками держави, а тому і не заслуговує на повагу населення. Звідси і поширена настанова оминати закони, а не дотримуватися їх, а також спільна для багатьох українців і росіян орієнтація на владу і прагнення влади, як джерела збагачення і запоруки безкарності.

Крім того учасники круглого столу відзначали, що, незважаючи на спільну історію і подібні тенденції суспільного розвитку, між українцями і росіянами, проте, існують певні значні соціокультурні відмінності. На думку учасників дискусії, серед цих відмінностей найважливішою є те, що, на відміну від Росії, українське суспільство спромоглося уникати кровопролиття під час розв’язання жорстких політичних конфліктів. Згідно із дослідженнями вітчизняних соціологів серед головних цінностей українці називають стабільність, порядок, добробут, наступними за важливістю є – права людини, рівність перед законом, справедливість, в той час коли зовнішньополітичні уподобання чи етно-культурні особливості для більшості українців не є надто важливими. Також було відзначено, що протягом останніх кількох років «загальноукраїнська» самоідентифікація населення України неухильно зростає. Адже згідно з даними соціологічних опитувань 50% мешканців України ідентифікують себе передусім саме як її громадяни, 22% - як мешканці свого регіону, 10% вважають себе європейцями, 8% - радянськими людьми і ще 8% пов’язує свою ідентифікацію з Росією. Досить показовою ілюстрацією відмінностей української і російської картини світу є обрання під час відомого телешоу «великих українців» і «великих росіян». І хоча це обрання не можна вважати цілком репрезентативним, проте воно є досить показовим. Так у Росії серед номінантів було сім державних діячів, науковець, письменник і поет, а в Україні – лише чотири політика (причому двоє з них – опозиціонери) і шість діячів науки і культури.

Під час обговорення науковці також відзначили, що для багатьох в сучасній Україні властивий пост-колоніальний синдром, а отже і певна орієнтація на пошук зовнішнього ворога. Саме тому важливою тенденцією як в українському політикумі, так і почасти у суспільстві, є прагнення виключити Україну і українців зі спільної з Росією імперської історії, звинувачуючи в усіх проблемах і бідах передусім імперський центр. Водночас, на думку вчених – учасників семінару, образ ворога у свідомості сучасних українців не пов’язаний з етнічністю – їх ставлення до росіян залишається стабільно позитивним протягом всіх пострадянських років (про що свідчать численні соціологічні дослідження), причому воно є набагато кращим, аніж ставлення росіян до України і українців (учасники посилалися на дані Левада-центру). Обговорюючи ситуацію в сучасній Росії, співрозмовники дійшли згоди, що, незважаючи на наявність імперських амбіцій, говорити про неї як про імперію, що відроджується, на даному історичному етапі немає підстав, оскільки внутрішньополітична нестабільність і дезінтеграція суб’єктів федерації не надають Росії можливості суттєво впивати на сусідні країни, а відтак реальної небезпеки відродження тоталітарної імперії не існує.

На завершення, учасники семінару наголосили на нагальній необхідності і надзвичайній важливості подібних зустрічей і наукових дискусій між українськими і російськими науковцями. Адже, погодилися усі, з одного боку, в обох країнах відчувається гострий дефіцит достовірної інформації одне про одного, а тим часом, обмін думками між ученими і експертами, безумовно, сприяє розширенню не лише наукових знань, але і глибшому розумінню процесів розвитку пострадянських країн, взаєморозумінню і співробітництву наших народів.

Сучасні міста України: Дніпропетровськ як політичний, економічний і культурний регіональний центр

Дніпропетровськ, 13 травня 2009 року

13 травня в Дніпропетровську відбувся семінар на тему «Сучасні міста України: Дніпропетровськ як політичний, економічний і культурний регіональний центр». Його учасники обговорювали розвиток свого міста в історичній перспективі та на сучасному етапі, а також його місце в Україні як одного з найвизначніших політичних, індустріальних, фінансових, наукових і культурних центрів.

Історія Дніпропетровська простежується до часів скитської держави, яка існувала на цій території ще у другому тисячолітті до нашої ери. За часів Київської Русі на цьому місці було велике слов’янське поселення, а в епоху Козаччини тут було українське місто Новий Кодак. Офіційно місто Катеринослав було засноване у 1776 Катериною ІІ, яка прагнула побудувати тут столицю нових російських земель, але її смерть перешкодила цим грандіозним планам. Відтоді місто розвивалося як центр сільськогосподарської губернії аж до кінця ХІХ століття, коли відкриття Криворізького залізорудного басейну підштовхнуло індустріальний розвиток Катеринослава. У цей період великі прибутки місцевих підприємств сприяли інтенсивному розвитку інфраструктури і благоустрою міста. Індустріалізація Дніпропетровська тривала і після встановлення радянської влади, яка вже у тридцяті роки ХХ століття перетворила місто на потужний промисловий центр.

Сьогодні Дніпропетровськ є третім місто в Україні за кількістю населення (більше 1 млн. жителів). Його економічному розвитку сприяє розташування на перетині різних транспортних шляхів і близькість до найбільших в Україні сировинних баз: кам’яновугільного Донбасу, залізорудного Криворіжжя та Нікопольського марганцевого басейну. Місто має величезний економічний потенціал, заснований на важкій промисловості – його підприємства виробляють близько 5% промислової продукції України. Дніпропетровськ – друге в Україні місто за кількістю зареєстрованих тут підприємств і організацій, яких налічується майже 100 тисяч. Стрижнем економіки міста є металургійний комплекс: його частка у галузі складає 7%, а у виробництві труб – більше 50%. Іншими важливими промисловими секторами є машинобудування, металообробна, хімічна, нафтохімічна, переробна, легка і харчова промисловість. Дніпропетровськ є одним із світових центрів ракетно-космічного будування, а також важливим осередком зовнішньоекономічної діяльності: обсяг експортно-імпортних операцій підприємств регіону складає 7% загального зовнішньоторговельного обігу України. У місті також розвинені системи транспортних і електронних комунікацій і фінансових послуг.

Дніпропетровськ – один з найбільших наукових і освітніх центрів України. Такі вищі навчальні заклади міста як Дніпропетровський національний університет, Академія митної служби, Національний гірничий університет, Хіміко-технологічний університет, Академія будівництва і архітектури, Національна металургійна академія, Університет залізничного транспорту широко відомі в Україні і за її межами. У місті зосереджено багато науково-дослідних і проектно-конструкторських організацій, передусім інститути геотехнічної і технічної механіки, чорної металургії, транспортних систем і технологій, проблем природокористування і екології, які переважно працюють у галузях гірничої, металургійної, будівельної і хімічної промисловості.

Особливості історичного і економічного розвитку Дніпропетровська відбилися на його сучасному вигляді: плануванні, інфраструктурі й архітектурі. Місто створювалося державою і залежало від державних фінансових вливань. Його власні ресурси актуалізувалися у період індустріального буму, але радянська влада знову зробила його залежним вже від підприємств військового комплексу і змусила розвиватися так, щоб обслуговувати саме їх потреби. Після набуття Україною незалежності руйнування старих і виникнення нових соціально-економічних умов не сприяло виваженій забудові, поліпшенню інженерно-транспортної інфраструктури і вирішенню екологічних проблем. Як наслідок, сучасне обличчя Дніпропетровська – це змішання різних епох і стилів: пам’ятки, зведені у стилі класицизму і модерну, височіють поряд з радянськими конструктивістськими і типовими будівлями, губляться поруч із сучасними «хмарочосами» та чергуються з промисловими і рекреаційними зонами.

Новий генеральний план міста передбачає його розвиток у теперішніх адміністративних межах переважно за рахунок реконструкції і ущільнення існуючої забудови. Його основними принципами є територіальна організація і впорядкування на основі чіткого функціонального зонування, формування каркасу міста шляхом побудови і реорганізації системи магістральних вулиць, вдосконалення системи обслуговування всіх рівнів, інженерна підготовка і благоустрій територій, заходи з охорони навколишнього середовища.

Місто як середовище: проблеми формування сучасного українського міста

Львів, 12 лютого 2009 року

12 лютого у Львові на кафедрі соціології та соціальної роботи Національного університету «Львівська політехніка» відбувався круглий стіл на тему «Місто як середовище: проблеми формування сучасного українського міста».

Під час круглого столу обговорювалися проблеми функціонування міста та розвитку міської громади як суб’єкт регулювання соціальних проблем, адже успішність, конкурентноздатність міста забезпечується передусім його соціальним потенціалом – головною інтегративною якістю, що виникає в результаті поєднання багатьох компонентів. Одним з них є спроможність самої громади міста, покладаючись на власні сили, вирішувати свої соціальні проблеми (існування самодостатньої громади міста, партнерський діалог між міською владою та жителями міста, і, як результат - так звана соціальна дієспроможність громади). Отже, одним із найважливіших показників зрілості міської громади, а відповідно - успішності/конкурентоздатності міста, є її здатність до:
1. Ідентифікації та усвідомлення соціальних проблем;
2. Вибору та ефективного застосування адекватних  засобів регулювання соціальних проблем, які б передусім відповідали наявним у розпорядженні міської громади та органів самоврядування ресурсам, механізмам, інструментам.

На думку учасників круглого столу, оптимальним шляхом залучення громади міста до регулювання соціальних проблем є створення мережі громадських спеціалізованих соціальних служб. Вже сам факт їхньої присутності у просторі міста є показником певного рівня зрілості міської громади, оскільки вказує на її здатність не лише зафіксувати існування проблем, але і зорганізуватися для належного реагування на них. Громадські соціальні служби, діючи в рамках такого інструменту соціальної політики як соціальна робота, керуються і її базовими принципами, зокрема принципом самодопомоги, коли клієнт сам залучається до планування та створення послуги у максимально можливому обсязі. В результаті клієнт не перетворюється у пасивного споживача, його соціальний потенціал відновлюється в комплексі. Це означає, що місто отримує не просто  велику категорію жителів, на яких воно повинно постійно витрачати певні ресурси, а громадян, здатних  самостійно виходити із скрутних ситуацій та навіть більше - допомогти в цьому іншим. Інакше кажучи, в результаті створення мережі громадських соціальних служб та забезпечення їхньої ефективної роботи, з одного боку, вирішуються певні соціальні проблеми – безпосередній предмет їхнього впливу, з іншого,  не лише економляться матеріально-фінансові ресурси, але й здійснюється певний поступ у розвитку громадянських якостей та соціальних компетенцій навіть найбільш ущемлених маргінальних верств. Це означає нарощення такого важливого показника розвинутості міста як його сукупний соціальний потенціал.

Ще однією складовою соціального потенціалу міста, певним внеском в його конкурентоспроможність, можна вважати  імідж успішного міста, тобто суто комунікативну  складову. Місто це об’єкт іміджування з великими перспективами. Кожне місто, містечко і навіть село має переваги, на основі яких і повинен будуватися імідж. І тут не має особливого значення, якими є переваги міста -  економічними, територіальними, культурними. Головне у створенні іміджу довести, що іншого такого міста немає. Імідж успішного міста – це той запас стресостійкості, який дозволяє місту вижити в кризових умовах, мобілізувати потенціал його громади на вирішення актуальних проблем.